![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
oleg_leusenkoСьогодні трагічна дата. 22 червня 1941 року німецький поддєльник московського упиря порушив домовленості між союзними державами-імперіями: нацистською Німеччиною та фашистським Радянським Союзом. Коричневі війська Вермахту рушили у бік червоних друзів. Деякі малодосвідчені совки цей день називають «нападом Гітлера на СРСР», але ми знаємо, що це був не напад, а атака на окуповані Москвою українські та білоруські території. Тим більше, що Друга Світова війна, яку розпочали друзі – СРСРС та Німеччина вже тривала майже 2 роки. Тому, для українців ця дата майже нічого не значить. Хіба, що чергове нагадування про ті криваві роки, коли нашу землю терзали чужоземні орди: російська і німецька. Але манкуртська, проросійська влада, яка мордує сьогодні Україну, напевно, в цей день скористається нагодою і в унісон з кремлівськими вилупками попіариться на кістах наших предків під мантру «япомнюягоржуся».
Україна більш ніж будь яка країна та нація постраждала у цю війну. Тому не потрібно нам нагадувати про неї, тим паче тим, хто зараз називає себе нащадками та правонаступниками злочинного СРСР. Пропоную прочитати матеріал Павла Береста, який надруковано на сайті «Закарпаття» у 2008р.:
Для українців Друга Світова війна розпочалася НЕ 22 червня 1941 року, а 14 березня 1939-го
Слухаючи звернення президента «до українського народу у зв`язку з Днем скорботи та вшанування пам`яті жертв війни в Україні», про те що “у цей день на українську землю прийшла небачена за масштабами, найстрашніша в історії людства війна», хочеться в черговий раз сказати: "Панове (чи товариші), вчіть краще власну історію".
Адже «небачена за масштабами жертв війна» прийшла в Україну не 22 червня 1941 року, як вчить радянсько-путінська пропаганда. І навіть – не 1 вересня 1939 року, коли почалась Друга Світова Війна для всього людства, втому числі, на жаль, і для України – а дещо раніше. Війна з багатьма мільйонами жертв розпочалась, на початку 1939 року, на самому західному рубежі нашої держави – на Закарпатті.
Після Мюнхенського договору (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і зростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. Отже 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). А 22 жовтня 1938 року парламент у Празі ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.
А вже 27 жовтня 1939 року Андрія Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Авґустина Волошина. Однак, за рішенням Віденського арбітражу 1938 року значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України було вирішено перенести до Хусту.
Одночасно, для захисту від передбачуваної угорської агресії було створено збройні сили Карпатської України - “Карпатська Січ”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. У той же час, уряд Августина Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, організовувалась державна адміністрація.
І вже 12 лютого 1939 року відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (бл. 94%) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання.
Тим часом, в ніч з 13 на 14 березня хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачеве-Берегове-Севлюш.
Отже, саме 14 березня 1939 року – і є тим днем, коли розпочалась війна на українських теренах, коли почали гинути українці за власну свободу і незалежність своєї держави.
15 березня новообраний Сейм, на чолі з головою А. Штефанон, проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані жовто-блакитний стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна», Президентом було обрано А. Волошина.
16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, угорські війска захопили Хуст, а вже 18 березня, більша частина території Карпатської України була ними окупована.
У гірських районах загони “Карпатської Січі” продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами аж до кінця травня 1939 року. У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію на еміграцію. Так закінчився недовгий, але героїчний період існування Карпатської України, що став однією з сторінок багатовікової боротьби українців за встановлення національної державності.
Вже після цього були Пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний 23 серпня 1939 у Москві, разом з таємним додатковим протоком, відповідно до якого «у випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, границя сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну».
Потім був офіційний початок Другої Світової війни - 1 вересня 1939 року, вторгненням німецьких військ до Польщі та 17 вересня — коли війська СРСР ввійшли до Західної України, після чого вона переходить до складу Радянського Союзу. А вже 22 вересня 1939 року у Бресті відбувається спільний радянсько-німецький військовий парад. Після чого 28 вересня відповідно до німецько-радянського договору Польща остаточно ділиться між СРСР та гітлерівською Німеччиною.
І нарешті - 22 червня 1941року Німеччина вчинила напад на СРСР. Саме тоді й почалась «Велика Вітчизняна Війна радянського народу проти фашистських загарбників» - як її називає радянська та сучасна російська історіографія.
Але ж нам – українцям – слід пам’ятати, що Війна для нас почалась значно раніше. Саме в ніч з 13 на 14 березня 1939 року з нападу Угорщини, за підтримки фашистської Німеччини на Карпатську Україну розпочалась та війна, через яку втрачено «життя майже 10 мільйонів наших співвітчизників, смерть не оминула жодну українську родину, горе увійшло в кожен український дім» - як розказує нам Президент. Але згадуючи, що “ми, діти і внуки воїнів-переможців, по праву пишаємося їхнім величним ратним подвигом. Ми з гордістю і вдячністю усвідомлюємо, що без їхнього героїзму й жертовності не постала б незалежна Українська держава, що сьогоднішня мирна, демократична й процвітаюча Європа великою мірою стала можливою завдяки мужності й незламності волелюбного українського народу”, як зауваживує Ющенко, слід таки згадати про бійців Карпатської Січі, які перші перші стріли ворога, перші встали на захист власної землі.
Пропоную також матеріал «Українського тижня» про останні дні війни, щоб українці не забували правдиві сторінки тієї чужої та варварської війни:
Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті
На перший погляд, це неймовірно абсурдна і парадоксальна річ. Ті політичні сили України і ті діячі, котрі і самі роздмухують щороку під Дев’яте травня просовєтську «патріотичну» істерію, і сприяють робити це на українській території російським мас-медіа, не виявляють реального інтересу ані до справжніх героїв війни, ані до вшанування пам’яті полеглих, ані до засвоєнню уроків тієї страхітливої трагедії
Так, є прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби совєтських народів» тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А от реальні подвиги реальних фронтовиків залишається і в буквальному, і в переносному сенсі «за кадром» - бо у кадрі, як телевізійному, так і політичному, перебувають здебільшого інші, обвішані бойовими орденами й медалями, здобутими не на передовій.
Ось як про це писав пітерський фронтовик-кулеметник, пізніше – професор мистецтвознавства Ніколай Нікулін: «Ті, хто на передовій – не жильці. Вони приречені. Порятунок їм – лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються лави наступаючих. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і будуть розповідати, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це повірять!» А в Україні до цієї публіки додасться чимало тих, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював з «українськими буржуазними націоналістами». Ці люди сьогодні мають і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж справжні ветерани Другої світової, яким у більшості вже за 85 та які не лікувалися у чекістських санаторіях…
З іншого боку, а чому б мало бути інакше? У Росії «кремлівські чекісти» щосили реанімують і роздмухують останній соціальний міф, який дійсно має вплив на більшість населення цієї країни – міф про «Велику Вітчизняну», про «велику Перемогу», про «визволення Європи», про «порятунок Росією світу від коричневої чуми». Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, тож цим можна до скону заслужено пишатися. В Україні ж ситуація істотно інша. Значна частина громадян країни не приймає совєтську міфологію, хоча й не виступає відкрито проти неї – адже майже у кожній родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (хоча, можливо, ніколи й не був прокомуністично налаштований). Тому спроби зміцнення міфу про «Велику Вітчизняну» в Україні спрямоване, по-перше, на розкол нації та країни – адже 100 тисяч українців зустріли вогнем німецькі танки не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацисти і більшовики тільки-но стали фактичними союзниками; по-друге, «Вітчизною» українців у цій системі координат є зовсім не Україна, а Совєтський Союз, а це має сприяти легшій реанімації неототалітарних та антинаціональних методів управління державою; по-третє, Україна, на відміну від Росії, мала у Другій світовій війні національний Рух Опору, традиції якого становлять значну небезпеку для тих, хто сьогодні окупував Печерські пагорби стольного Києва. Відтак щирості у відзначенні Дев’ятого травня як Дня Перемоги в Україні як із боку влади, так і з боку суспільства насправді небагато. Особливо з боку влади, для якої головне – міфологія, а не турбота про зацілілих справжніх ветеранів та відзначення подвигів справжніх героїв.
За прикладами не треба далеко ходити. Уродженець Нікопольщини Іван Бабак, один із блискучих льотчиків-винищувачів; за неповні три фронтові роки збив особисто 22 ворожих літаки і ще 4 в групі. У Люфтваффе його добре знали і звали «летючим демоном». Але Бабаку не пощастило: 16 квітня 1945 року його літак був збитий зенітним снарядом над ворожими позиціями, льотчик потрапив до полону. Іван Бабак хотів назватися рядовим льотчиком, але німецькі зенітники його одразу впізнали – у них був альбом портретів совєтських асів.
Ворог знав і цінував Івана Бабака. А от «свої» після того, як Німеччина капітулювала, одразу загребли льотчика й посадили у табір. На щастя, командир Бабака, тричі Герой Алєксандр Покришкін дізнався, де пильні чекісти тримають його льотчика, отож узяв із собою з десяток льотчиків-Героїв, озброїв їх автоматами і рушив на двох авто визволяти бойового товариша, якщо треба буде, то з боєм. І вертухаї відпустили Бабака – бо злякалися наведених на них автоматів, злякалися людей, чиї геройські зірки промовисто свідчили, що вони готові на все. Але… У 1949 році, попри протекцію Покришкіна, капітана Бабака викинули з армії; він ніколи не одержав чесно заслужену ним другу зірку Героя. Був учителем, потім – директором школи у Полтаві, пішовши на пенсію, навчав дітей грі в шахи та працював у товаристві охорони пам’яток історії та культури. Помер Іван Бабак 24 червня 2001 року, а єдина українська нагорода, якої він за рік до цього удостоївся – це відзнака полтавського мера другого ступеня.
А згадаймо, як урочисто відзначали свято Дев’ятого травня за Кучми…
Що стосується Олексія Береста, то він усе ж одержав посмертно гідну його подвигу українську нагороду. І хоча лейтенант Берест насправді не був першим, хто підняв прапор над узятим штурмом Рейхстагом – він забезпечив лише встановлення офіційного, «політвіддільського» стягу, але все одно – з боєм, усе одно – ризикуючи своїм життям і захищаючи товаришів, - звання Героя України «націоналіст» Віктор Ющенко йому присвоїв. Може, не в останню чергу тому, що Берест був його земляком, сумчанином?
Та, як побачимо далі, чинник земляцтва у цьому сенсі також діє далеко не на всіх і не завжди. А поки що – про речі прості й навіть банальні. Поблизу Торґау на Ельбі 25 квітня 1945 року з американцями зустрілися бійці 1-го Українського фронту. Йшлося не тільки про назву – там був високий відсоток солдатів-українців, мобілізованих як під час проходження цього фронту через територію УРСР, так і на території самої Німеччини – адже звільнених «остарбайтерів», здатних носити зброю, негайно забирали до піхоти. Починаючи з 16 років і допоки могли тримати в руках гвинтівку чи автомат. Адже всі можливі й неможливі мобілізаційні ресурси на той час були вичерпані, отож «ости», серед яких більшість становили українці, стали у великій пригоді. Тож цілком закономірно, що першим американським воякам простягнув руку офіцер-українець.
Хоч офіційно (реальне та офіційне за совєтських часів дуже часто було чимось істотно відмінним) першими зустрілися американський патруль під командуванням другого лейтенанта Вільяма Робертсона із радянськими розвідниками лейтенанта Олександра Сильвашка. Не українця, але білоруса, родом з-під Мінська. А за півтори години до цієї офіційної, санкціонованої командуванням і політвідділом зустрічі, відбувалася інша – стихійна, незапланована, як і має бути на війні. Йшлося теж про розвідників: з американського боку – патруль лейтенанта Бака Коцебу, недавнього студента із штату Техас, з радянського боку – група гвардійців під командуванням старшого лейтенанта Григорія Голобородька – у мирному житті слюсаря-механіка з Полтавщини, який потрапив на фронт ще 1941 року. Тоді ж військові кореспонденти зустрілися з Голобородьком та Коцебу, розпитували їх, дали свої матеріали до газет, але… Героями зустрічі на Ельбі стали інші. Чому? Чи то в біографії Григорія Голобородька був якийсь «неправильний» момент, чи не сподобалося походження лейтенанта Коцебу: серед його предків були драматург Август Коцебу, російський та німецький політик і драматург, і визначний російський мореплавець Отто Коцебу, учасник кругосвітніх подорожей і досліджень біля берегів Аляски. То чи не були батьки лейтенанта Коцебу втікачами з більшовицької Росії? Схоже, політвідділ вирішив не ризикувати, і «призначив» інших героїв зустрічі на Ельбі. Схоже, це рішення діє донині: в українському сегменті Інтернету я знайшов одну-єдину згадку про Григорія Голобородька – у Книзі пам’яті Полтавської області, випущеній наприкінці 1990-х. Як бачимо, і цей полтавчанин міцно забутий. Чи потрібні до цього ще й коментарі?
Але повернімося до штурму Рейхстагу. Офіційно прапор над ним підняли Єгоров та Кантарія; реально підняття цього прапора, як уже було сказано, – заслуга лейтенанта Олексія Береста. Проте реально одним із тих, хто першим підніс над Рейхстагом справжній прапор Перемоги був старший сержант Віктор Правоторов (він же – Провоторов у цілому ряді документів) родом з Кубані, який жив, працював і був мобілізований у Донбасі, у Макіївці. Прапор же той був не витвором політвідділів і не зберігався до останнього у штабі, як так званий «штурмовий» стяг, що його копію тепер за законом вивішують по всій Україні, – він був продуктом імпровізації розвідників, зробленим із червоного напірника перини німецького генерала. Тому якщо хтось справді хоче вивісити копію справжнього прапора Перемоги, то мусить спершу знайти велику перину і здерти з неї напірник…
Та мова не про прапор сам по собі, а про тих, хто його підняв над Рейхстагом 30 квітня 1945 року.
«І ось лейтенант Сорокін дає команду:
-По одному, короткими перебіжками, вперед!
Кидок, другий, третій... Озираюся – поруч Булатов. Решту відсік вогонь... Ось і стіна рейхстагу. Залягли, дивимося, чи немає де вільного від цегли вікна. Знаходимо вікно. Вибравши момент, ми влізли у вікно, попередньо кинувши туди по гранаті. Коридорами вийшли на сходи, забралися на другий поверх.
Гриша Булатов простягнув руку у вікно, помахав прапором, потім ми закріпили його. В цей час унизу почулися постріли, вибухи гранат, стукіт чобіт. Ми приготувалися до бою. Гранати й автомати напоготові. Але сутички не сталося. Це по наших слідах дійшли Лисенко, Брюховецький, Орешко і Пачковський. З ними лейтенант Сорокін. Він підійшов до нас, потиснув руки і зняв прапор.
- Звідси його погано видно, хлопці, - сказав він. - Треба пробиратися на дах.
Тими ж сходами стали підніматися все вище і вище, поки не дісталися до даху. Мета досягнута. Де ставити прапор? Вирішили закріпити його у скульптурній групі. Підсаджуємо Гришу Булатова, і наш наймолодший розвідник прив’язав його до шиї величезного коня. Подивилися на годинники, стрілки показували 14 годин 25 хвилин».
Це – слова самого Віктора Правоторова. Чогось не згаданий той, із ким разом вони закріпили прапор спершу на другому поверсі Рейхстагу – лейтенант Кошкарбаєв – та один із учасників прориву на дах споруди – рядовий Габідуллін. Чого саме? Казах і башкир… Чому ж не наважився старший сержант Правоторов назвати газетяру своїх бойових товаришів? Можливо, причина в тому, що вони мали щось «неправильне» в біографії – адже частини, які штурмували Рейхстаг, були вкрай знекровлені й одержали поповнення з числа щойно звільнених в’язнів Моабітської тюрми в Берліні, серед яких були і бунтівні бійці «азіатських легіонів» німецької армії…
Але ось хто тоді піднявся на дах Рейхстагу: бійці та сержанти Іван Лисенко, Віктор Правоторов, Степан Орешко, Павло Брюховецький, Михайло Габідуллін, Михайло Пачковський, Григорій Булатов. І лейтенант Сорокін.
Вочевидь не та компанія: а де ж грузин? І чого це прапор підносять татарин Булатов (хоч і писався він «росіянином», але…) та кубанець-донбасівець Правоторов? Власне, а де ж великий російський народ, представлений хіба що лейтенантом Сорокіним? Непорядок! Й одержали ті, хто першими підніс червоний прапор над Рейхстагом по ордену… Червоного прапора. А загалом у старшого сержанта Правоторова було ще три ордени: дві Червоні зірки й орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. І декілька медалей. Негусто? Але ж це був справжній фронтовик, який воював з квітня 1942 року…
…Тільки наприкінці 1990-х місцева влада Макіївки встановила скромний пам’ятник на могилі Віктора Правоторова, який трагічно загинув ще 1962 року. На пам’ятнику написано, що він – героєві штурму Рейхстагу і підняття на ньому прапора Перемоги, але подія ця віднесена на… 30 травня 1945 року.
А от, скажімо, чернігівець Степан Орешко помер у травні 2000 року, невдовзі після відзначення 45-річчя закінчення війни в Європі. Не було на його похороні ані військового оркестру, ані представників місцевої влади. Бо ж міф про «Велику Вітчизняну» - це те, чого потребували і Леонід Кучма, і, тим більше, Віктор Янукович, а кому з можновладців, колишніх і нинішніх, вони потрібні, реальні герої війни?
…Старший сержант Правоторов залишив напис на колоні Рейхстагу: «Знайте наших. Ми з Донбасу, з Макіївки». Сьогодні, зважаючи на синдром непам’яті можновладців України (і передусім оцих от «наших», тих, хто з Донбасу), поєднаний із синдромом неосовєтської міфотворчості, ці слова фронтовика звучать і гірко, й саркастично.
П’ять копійок: Якщо Друга Світова війна була розпочата для українців НЕ 22 червня 1941 р., а 14 березня 1939-го, якщо цю криваву бійню розпочато німцями спільно з московітами, якщо ворогом українців були однаково І Москва, і Берлін і якщо комуністична Росія завдала Україні навіть більше лиха ніж німецькі окупанти, то навіщо продовжувати тиражувати брехню ворога? Навіщо називати Другу Світову «Вєлікой Атєчєствєной» і казати про початок неіснуючої для українців війни та надуману «перемогу», яка залишала Україну у рабстві московської орди? Питання для українців, сподіваюсь, вже вирішене.
Україна більш ніж будь яка країна та нація постраждала у цю війну. Тому не потрібно нам нагадувати про неї, тим паче тим, хто зараз називає себе нащадками та правонаступниками злочинного СРСР. Пропоную прочитати матеріал Павла Береста, який надруковано на сайті «Закарпаття» у 2008р.:
Для українців Друга Світова війна розпочалася НЕ 22 червня 1941 року, а 14 березня 1939-го
Слухаючи звернення президента «до українського народу у зв`язку з Днем скорботи та вшанування пам`яті жертв війни в Україні», про те що “у цей день на українську землю прийшла небачена за масштабами, найстрашніша в історії людства війна», хочеться в черговий раз сказати: "Панове (чи товариші), вчіть краще власну історію".
Адже «небачена за масштабами жертв війна» прийшла в Україну не 22 червня 1941 року, як вчить радянсько-путінська пропаганда. І навіть – не 1 вересня 1939 року, коли почалась Друга Світова Війна для всього людства, втому числі, на жаль, і для України – а дещо раніше. Війна з багатьма мільйонами жертв розпочалась, на початку 1939 року, на самому західному рубежі нашої держави – на Закарпатті.
Після Мюнхенського договору (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і зростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. Отже 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). А 22 жовтня 1938 року парламент у Празі ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.
А вже 27 жовтня 1939 року Андрія Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Авґустина Волошина. Однак, за рішенням Віденського арбітражу 1938 року значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України було вирішено перенести до Хусту.
Одночасно, для захисту від передбачуваної угорської агресії було створено збройні сили Карпатської України - “Карпатська Січ”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. У той же час, уряд Августина Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, організовувалась державна адміністрація.
І вже 12 лютого 1939 року відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (бл. 94%) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання.
Тим часом, в ніч з 13 на 14 березня хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачеве-Берегове-Севлюш.
Отже, саме 14 березня 1939 року – і є тим днем, коли розпочалась війна на українських теренах, коли почали гинути українці за власну свободу і незалежність своєї держави.
15 березня новообраний Сейм, на чолі з головою А. Штефанон, проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані жовто-блакитний стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна», Президентом було обрано А. Волошина.
16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, угорські війска захопили Хуст, а вже 18 березня, більша частина території Карпатської України була ними окупована.
У гірських районах загони “Карпатської Січі” продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами аж до кінця травня 1939 року. У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію на еміграцію. Так закінчився недовгий, але героїчний період існування Карпатської України, що став однією з сторінок багатовікової боротьби українців за встановлення національної державності.
Вже після цього були Пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний 23 серпня 1939 у Москві, разом з таємним додатковим протоком, відповідно до якого «у випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, границя сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну».
Потім був офіційний початок Другої Світової війни - 1 вересня 1939 року, вторгненням німецьких військ до Польщі та 17 вересня — коли війська СРСР ввійшли до Західної України, після чого вона переходить до складу Радянського Союзу. А вже 22 вересня 1939 року у Бресті відбувається спільний радянсько-німецький військовий парад. Після чого 28 вересня відповідно до німецько-радянського договору Польща остаточно ділиться між СРСР та гітлерівською Німеччиною.
І нарешті - 22 червня 1941року Німеччина вчинила напад на СРСР. Саме тоді й почалась «Велика Вітчизняна Війна радянського народу проти фашистських загарбників» - як її називає радянська та сучасна російська історіографія.
Але ж нам – українцям – слід пам’ятати, що Війна для нас почалась значно раніше. Саме в ніч з 13 на 14 березня 1939 року з нападу Угорщини, за підтримки фашистської Німеччини на Карпатську Україну розпочалась та війна, через яку втрачено «життя майже 10 мільйонів наших співвітчизників, смерть не оминула жодну українську родину, горе увійшло в кожен український дім» - як розказує нам Президент. Але згадуючи, що “ми, діти і внуки воїнів-переможців, по праву пишаємося їхнім величним ратним подвигом. Ми з гордістю і вдячністю усвідомлюємо, що без їхнього героїзму й жертовності не постала б незалежна Українська держава, що сьогоднішня мирна, демократична й процвітаюча Європа великою мірою стала можливою завдяки мужності й незламності волелюбного українського народу”, як зауваживує Ющенко, слід таки згадати про бійців Карпатської Січі, які перші перші стріли ворога, перші встали на захист власної землі.
Пропоную також матеріал «Українського тижня» про останні дні війни, щоб українці не забували правдиві сторінки тієї чужої та варварської війни:
Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті
На перший погляд, це неймовірно абсурдна і парадоксальна річ. Ті політичні сили України і ті діячі, котрі і самі роздмухують щороку під Дев’яте травня просовєтську «патріотичну» істерію, і сприяють робити це на українській території російським мас-медіа, не виявляють реального інтересу ані до справжніх героїв війни, ані до вшанування пам’яті полеглих, ані до засвоєнню уроків тієї страхітливої трагедії
Так, є прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби совєтських народів» тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А от реальні подвиги реальних фронтовиків залишається і в буквальному, і в переносному сенсі «за кадром» - бо у кадрі, як телевізійному, так і політичному, перебувають здебільшого інші, обвішані бойовими орденами й медалями, здобутими не на передовій.
Ось як про це писав пітерський фронтовик-кулеметник, пізніше – професор мистецтвознавства Ніколай Нікулін: «Ті, хто на передовій – не жильці. Вони приречені. Порятунок їм – лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються лави наступаючих. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і будуть розповідати, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це повірять!» А в Україні до цієї публіки додасться чимало тих, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював з «українськими буржуазними націоналістами». Ці люди сьогодні мають і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж справжні ветерани Другої світової, яким у більшості вже за 85 та які не лікувалися у чекістських санаторіях…
З іншого боку, а чому б мало бути інакше? У Росії «кремлівські чекісти» щосили реанімують і роздмухують останній соціальний міф, який дійсно має вплив на більшість населення цієї країни – міф про «Велику Вітчизняну», про «велику Перемогу», про «визволення Європи», про «порятунок Росією світу від коричневої чуми». Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, тож цим можна до скону заслужено пишатися. В Україні ж ситуація істотно інша. Значна частина громадян країни не приймає совєтську міфологію, хоча й не виступає відкрито проти неї – адже майже у кожній родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (хоча, можливо, ніколи й не був прокомуністично налаштований). Тому спроби зміцнення міфу про «Велику Вітчизняну» в Україні спрямоване, по-перше, на розкол нації та країни – адже 100 тисяч українців зустріли вогнем німецькі танки не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацисти і більшовики тільки-но стали фактичними союзниками; по-друге, «Вітчизною» українців у цій системі координат є зовсім не Україна, а Совєтський Союз, а це має сприяти легшій реанімації неототалітарних та антинаціональних методів управління державою; по-третє, Україна, на відміну від Росії, мала у Другій світовій війні національний Рух Опору, традиції якого становлять значну небезпеку для тих, хто сьогодні окупував Печерські пагорби стольного Києва. Відтак щирості у відзначенні Дев’ятого травня як Дня Перемоги в Україні як із боку влади, так і з боку суспільства насправді небагато. Особливо з боку влади, для якої головне – міфологія, а не турбота про зацілілих справжніх ветеранів та відзначення подвигів справжніх героїв.
За прикладами не треба далеко ходити. Уродженець Нікопольщини Іван Бабак, один із блискучих льотчиків-винищувачів; за неповні три фронтові роки збив особисто 22 ворожих літаки і ще 4 в групі. У Люфтваффе його добре знали і звали «летючим демоном». Але Бабаку не пощастило: 16 квітня 1945 року його літак був збитий зенітним снарядом над ворожими позиціями, льотчик потрапив до полону. Іван Бабак хотів назватися рядовим льотчиком, але німецькі зенітники його одразу впізнали – у них був альбом портретів совєтських асів.
Ворог знав і цінував Івана Бабака. А от «свої» після того, як Німеччина капітулювала, одразу загребли льотчика й посадили у табір. На щастя, командир Бабака, тричі Герой Алєксандр Покришкін дізнався, де пильні чекісти тримають його льотчика, отож узяв із собою з десяток льотчиків-Героїв, озброїв їх автоматами і рушив на двох авто визволяти бойового товариша, якщо треба буде, то з боєм. І вертухаї відпустили Бабака – бо злякалися наведених на них автоматів, злякалися людей, чиї геройські зірки промовисто свідчили, що вони готові на все. Але… У 1949 році, попри протекцію Покришкіна, капітана Бабака викинули з армії; він ніколи не одержав чесно заслужену ним другу зірку Героя. Був учителем, потім – директором школи у Полтаві, пішовши на пенсію, навчав дітей грі в шахи та працював у товаристві охорони пам’яток історії та культури. Помер Іван Бабак 24 червня 2001 року, а єдина українська нагорода, якої він за рік до цього удостоївся – це відзнака полтавського мера другого ступеня.
А згадаймо, як урочисто відзначали свято Дев’ятого травня за Кучми…
Що стосується Олексія Береста, то він усе ж одержав посмертно гідну його подвигу українську нагороду. І хоча лейтенант Берест насправді не був першим, хто підняв прапор над узятим штурмом Рейхстагом – він забезпечив лише встановлення офіційного, «політвіддільського» стягу, але все одно – з боєм, усе одно – ризикуючи своїм життям і захищаючи товаришів, - звання Героя України «націоналіст» Віктор Ющенко йому присвоїв. Може, не в останню чергу тому, що Берест був його земляком, сумчанином?
Та, як побачимо далі, чинник земляцтва у цьому сенсі також діє далеко не на всіх і не завжди. А поки що – про речі прості й навіть банальні. Поблизу Торґау на Ельбі 25 квітня 1945 року з американцями зустрілися бійці 1-го Українського фронту. Йшлося не тільки про назву – там був високий відсоток солдатів-українців, мобілізованих як під час проходження цього фронту через територію УРСР, так і на території самої Німеччини – адже звільнених «остарбайтерів», здатних носити зброю, негайно забирали до піхоти. Починаючи з 16 років і допоки могли тримати в руках гвинтівку чи автомат. Адже всі можливі й неможливі мобілізаційні ресурси на той час були вичерпані, отож «ости», серед яких більшість становили українці, стали у великій пригоді. Тож цілком закономірно, що першим американським воякам простягнув руку офіцер-українець.
Хоч офіційно (реальне та офіційне за совєтських часів дуже часто було чимось істотно відмінним) першими зустрілися американський патруль під командуванням другого лейтенанта Вільяма Робертсона із радянськими розвідниками лейтенанта Олександра Сильвашка. Не українця, але білоруса, родом з-під Мінська. А за півтори години до цієї офіційної, санкціонованої командуванням і політвідділом зустрічі, відбувалася інша – стихійна, незапланована, як і має бути на війні. Йшлося теж про розвідників: з американського боку – патруль лейтенанта Бака Коцебу, недавнього студента із штату Техас, з радянського боку – група гвардійців під командуванням старшого лейтенанта Григорія Голобородька – у мирному житті слюсаря-механіка з Полтавщини, який потрапив на фронт ще 1941 року. Тоді ж військові кореспонденти зустрілися з Голобородьком та Коцебу, розпитували їх, дали свої матеріали до газет, але… Героями зустрічі на Ельбі стали інші. Чому? Чи то в біографії Григорія Голобородька був якийсь «неправильний» момент, чи не сподобалося походження лейтенанта Коцебу: серед його предків були драматург Август Коцебу, російський та німецький політик і драматург, і визначний російський мореплавець Отто Коцебу, учасник кругосвітніх подорожей і досліджень біля берегів Аляски. То чи не були батьки лейтенанта Коцебу втікачами з більшовицької Росії? Схоже, політвідділ вирішив не ризикувати, і «призначив» інших героїв зустрічі на Ельбі. Схоже, це рішення діє донині: в українському сегменті Інтернету я знайшов одну-єдину згадку про Григорія Голобородька – у Книзі пам’яті Полтавської області, випущеній наприкінці 1990-х. Як бачимо, і цей полтавчанин міцно забутий. Чи потрібні до цього ще й коментарі?
Але повернімося до штурму Рейхстагу. Офіційно прапор над ним підняли Єгоров та Кантарія; реально підняття цього прапора, як уже було сказано, – заслуга лейтенанта Олексія Береста. Проте реально одним із тих, хто першим підніс над Рейхстагом справжній прапор Перемоги був старший сержант Віктор Правоторов (він же – Провоторов у цілому ряді документів) родом з Кубані, який жив, працював і був мобілізований у Донбасі, у Макіївці. Прапор же той був не витвором політвідділів і не зберігався до останнього у штабі, як так званий «штурмовий» стяг, що його копію тепер за законом вивішують по всій Україні, – він був продуктом імпровізації розвідників, зробленим із червоного напірника перини німецького генерала. Тому якщо хтось справді хоче вивісити копію справжнього прапора Перемоги, то мусить спершу знайти велику перину і здерти з неї напірник…
Та мова не про прапор сам по собі, а про тих, хто його підняв над Рейхстагом 30 квітня 1945 року.
«І ось лейтенант Сорокін дає команду:
-По одному, короткими перебіжками, вперед!
Кидок, другий, третій... Озираюся – поруч Булатов. Решту відсік вогонь... Ось і стіна рейхстагу. Залягли, дивимося, чи немає де вільного від цегли вікна. Знаходимо вікно. Вибравши момент, ми влізли у вікно, попередньо кинувши туди по гранаті. Коридорами вийшли на сходи, забралися на другий поверх.
Гриша Булатов простягнув руку у вікно, помахав прапором, потім ми закріпили його. В цей час унизу почулися постріли, вибухи гранат, стукіт чобіт. Ми приготувалися до бою. Гранати й автомати напоготові. Але сутички не сталося. Це по наших слідах дійшли Лисенко, Брюховецький, Орешко і Пачковський. З ними лейтенант Сорокін. Він підійшов до нас, потиснув руки і зняв прапор.
- Звідси його погано видно, хлопці, - сказав він. - Треба пробиратися на дах.
Тими ж сходами стали підніматися все вище і вище, поки не дісталися до даху. Мета досягнута. Де ставити прапор? Вирішили закріпити його у скульптурній групі. Підсаджуємо Гришу Булатова, і наш наймолодший розвідник прив’язав його до шиї величезного коня. Подивилися на годинники, стрілки показували 14 годин 25 хвилин».
Це – слова самого Віктора Правоторова. Чогось не згаданий той, із ким разом вони закріпили прапор спершу на другому поверсі Рейхстагу – лейтенант Кошкарбаєв – та один із учасників прориву на дах споруди – рядовий Габідуллін. Чого саме? Казах і башкир… Чому ж не наважився старший сержант Правоторов назвати газетяру своїх бойових товаришів? Можливо, причина в тому, що вони мали щось «неправильне» в біографії – адже частини, які штурмували Рейхстаг, були вкрай знекровлені й одержали поповнення з числа щойно звільнених в’язнів Моабітської тюрми в Берліні, серед яких були і бунтівні бійці «азіатських легіонів» німецької армії…
Але ось хто тоді піднявся на дах Рейхстагу: бійці та сержанти Іван Лисенко, Віктор Правоторов, Степан Орешко, Павло Брюховецький, Михайло Габідуллін, Михайло Пачковський, Григорій Булатов. І лейтенант Сорокін.
Вочевидь не та компанія: а де ж грузин? І чого це прапор підносять татарин Булатов (хоч і писався він «росіянином», але…) та кубанець-донбасівець Правоторов? Власне, а де ж великий російський народ, представлений хіба що лейтенантом Сорокіним? Непорядок! Й одержали ті, хто першими підніс червоний прапор над Рейхстагом по ордену… Червоного прапора. А загалом у старшого сержанта Правоторова було ще три ордени: дві Червоні зірки й орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. І декілька медалей. Негусто? Але ж це був справжній фронтовик, який воював з квітня 1942 року…
…Тільки наприкінці 1990-х місцева влада Макіївки встановила скромний пам’ятник на могилі Віктора Правоторова, який трагічно загинув ще 1962 року. На пам’ятнику написано, що він – героєві штурму Рейхстагу і підняття на ньому прапора Перемоги, але подія ця віднесена на… 30 травня 1945 року.
А от, скажімо, чернігівець Степан Орешко помер у травні 2000 року, невдовзі після відзначення 45-річчя закінчення війни в Європі. Не було на його похороні ані військового оркестру, ані представників місцевої влади. Бо ж міф про «Велику Вітчизняну» - це те, чого потребували і Леонід Кучма, і, тим більше, Віктор Янукович, а кому з можновладців, колишніх і нинішніх, вони потрібні, реальні герої війни?
…Старший сержант Правоторов залишив напис на колоні Рейхстагу: «Знайте наших. Ми з Донбасу, з Макіївки». Сьогодні, зважаючи на синдром непам’яті можновладців України (і передусім оцих от «наших», тих, хто з Донбасу), поєднаний із синдромом неосовєтської міфотворчості, ці слова фронтовика звучать і гірко, й саркастично.
П’ять копійок: Якщо Друга Світова війна була розпочата для українців НЕ 22 червня 1941 р., а 14 березня 1939-го, якщо цю криваву бійню розпочато німцями спільно з московітами, якщо ворогом українців були однаково І Москва, і Берлін і якщо комуністична Росія завдала Україні навіть більше лиха ніж німецькі окупанти, то навіщо продовжувати тиражувати брехню ворога? Навіщо називати Другу Світову «Вєлікой Атєчєствєной» і казати про початок неіснуючої для українців війни та надуману «перемогу», яка залишала Україну у рабстві московської орди? Питання для українців, сподіваюсь, вже вирішене.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-06-22 12:10 pm (UTC)no subject
Date: 2012-06-22 12:13 pm (UTC)no subject
Date: 2012-06-22 12:14 pm (UTC)Подпись под картинкой надо придумать:))
no subject
Date: 2012-06-22 12:35 pm (UTC)no subject
Date: 2012-06-22 01:07 pm (UTC)no subject
Date: 2012-06-22 01:42 pm (UTC)no subject
Date: 2012-06-24 04:06 am (UTC)no subject
Date: 2012-06-24 09:52 am (UTC)Так вот, прислуживания немцам никакого не было. Кстати. немцы не фашисты, а нацисты, в отличие от русских. Были отдельные дивизии, которые временно были в союзе с Вермахтом для освобождения Украины от еще больших фашистов Москвы. Кстати, наибольший процент прислужников гитлеровским нацистам было среди русского народа. Более 2 миллионов граждан! Одна Локотская нацистская республика, как часть Рейха Гитлера в самом сердце России чего стоит!)
К слову, фейки в моем блоге не приветсвуются. В следующий раз подобные утверждения гомо советикус и гомо раша будут удаляться.
no subject
Date: 2012-08-08 07:58 am (UTC)Позорно фашикам прислуживало 2 млн. русских. На Кацапии даже фашистская Локотская республика существовала 2 года. Так, что по прислуживанию оккупантам вы кацапы любому народу фору дадите.